За десять шкільних років я вчилася у трьох школах, і в кожній мені траплялися вчителі-фріки. Наприклад, фізик на прізвисько Марсіанин, який говорив: “Якщо людина не вміє співати, то вона не вміє думати”. І ми раз на тиждень, перед його уроком співали – всім класом, хором. Не для того, щоби довести, що вміємо думати, а для того, щоб отримати за семестр хоча б трійку.

Вдалим вважався той семестр, коли фізика стояла першим уроком. Тоді можна було кожного разу співати тупо гімн України – у нашій патріотичній школі він грав щоранку. Решту часу доводилося змінювати репертуар і шукати пісні, слова яких знала би принаймні половина класу, бо фізик не любив одноманітності. Якось перед Різдвом ми дуже вдало заспівали кілька колядок, і нашому Марсіанинові так сподобалося, що він колонкою виставив усім присутнім п’ятірки. Ті, хто навмисно пропасував фізику, потім кусали локті. Втім, іншого разу, з веснянками, цей трюк нам повторити не вдалося.

Хімію у нас один рік викладала директриса-істеричка. Вона тренувала на нас якісь свої таємничі новаторські педагогічні практики. Полягали вони переважно у криках типу “Шо ви пишете? Ви спочатку зрозумійте, а потім пишіть, пісатєлі!”, коли ти судомно намагаєшся законспектувати хоч щось, бо у підручнику зовсім інша тема, а на наступному уроці все те, що ось щойно нам директриса ніби пояснила, доведеться переповідати біля дошки.

Якось, коли пісатєлі не те що нічого не записали, але й не зрозуміли, що було видно з дебільного мовчання біля дошки десятого підряд учня, у директриси сталася істерика. З червоним обличчям вона кричала, що ми тупі, що не цінуємо її новаторських практик і таке інше. Апофеозом її промови стало твердження, що наш клас точно хворий “бацилою дебілізму”. Після цього директриса вибігла з аудиторії, а ми ще півгодини перебували у радісному ахуї, бо прогуляти урок – завжди приємно.

Цікаво, чому Міносвіти досі не ввело обов’язкове щорічне психіатричне обстеження для вчителів? Хоча, з іншого боку, навряд чи в Міносвіти всі б його пройшли. Тож божевільні викладачі і далі травмуватимуть хитку дитячу психіку.

Або, принаймні, половина з них, бо трапляються і цілком адекватні вчителі. Як-от викладачка зарубіжної літератури, яка щиро вважала, що семикласники здатні сприймати класичну японську поезію, і читала нам на уроках хокку Мацуо Басьо: “ І навіть прикрощі подорожі Чутливій душі - корисна наука! В Кісо замучили мухи”. Ми з подружкою сиділи на першій парті та іржали. Нам здавалося, що непомітно. Вчителька казала, що не читала нам нічого смішного і що з часом ми, напевно, це і самі зрозуміємо. Справді, зараз я це прекрасно розумію, і мені досі трохи соромно.

А ще ця вчителька намагалася пояснити нам, як правильно писати твори. Саме писати, а не переписувати із політкоректних збірок типу “Кращі твори шкільної програми” та інших подібних брошурок. Вони, як правило, конали на українській літературі, а викладачка зарубіжної викупала їх на раз. Так от вона нам якось сказала: “Твір можна починати від будь-якого стовба”.